свідомість мас

1. притомність

2. усвідомлення, розуміння

3. свідомість

- class consciousness класова свідомість

- individual consciousness індивідуальне усвідомлення

- national consciousness національна самосвідомість

- political consciousness політичне усвідомлення

- social consciousness суспільна свідомість

- consciousness of people свідомість мас

- manipulation of the consciousness маніпулювання свідомістю

- to mould the people's consciousness формувати свідомість народу

внедриться впроваджуватися, впровадитися в глиб чого, вкорінятися, вкорінитися, вщеплюватися, вщепитися у що, глибоко входити, увійти, втискатися, втиснутися, вселятися, вселитися. [Ідеї ці глибоко впроваджуються в свідомість мас. Воно глибоко втис(ну)лося в життя (Черкас.). Інтенсифікація увійшла в нерви і мозок людини (Ніковськ.). Терпи лихо, що вселилося (М. Вовч.). Нові порядки міцно вщепилися (вкорінилися)].

* * *

несов.; сов. - внедр`иться

КОМУНІКАЦІЯ МАСОВА ( від англ. mass communication) - систематичне поширення інформації серед великої кількості людей за допомогою друку, радіо, телебачення, аудіо-, відеозапису та через комп'ютерні мережі. К.м. є необхідною підставою існування масової культури З. а допомогою К.м. відбувається поширення важливих інформаційних повідомлень, що зумовлює єдність регіону, нації, людства. Соціальними передумовами К.м. стало суспільство масового споживання з такими притаманними йому особливостями, як індустріалізація, урбанізація, стандартизація виробництва та способу життя. Ці особливості породжують низку фундаментальних соціальних та екзистенційних проблем: 1) К.м. може бути використана для тиску на свідомість і підсвідомість та маніпуляції людьми - передусім при використанні економічної та політичної реклами; це призводить до своєрідного "зомбування" великих мас людей. 2) Орієнтація на масового споживача інформації веде до стандартизації та спрощення внутрішнього світу людини. 3) Доступність та серійність інформаційних потоків у межах К.м. породжують "інформаційну наркоманію" - внутрішній стан людини, коли продукція К.м. стає важливішою за події власного життя (перегляд телесеріалів тощо). В даному випадку К.м. стає формою руйнації екзистенційного спілкування, що означає наростання внутрішньої самотності та відчуження.

Грушевський, Михайло Сергійович (1866, Холм, нині Польща-1934, м.Кисловодськ, похований на Байковому цвинтарі у Києві) - укр. історик, громадсько-політичний і державний діяч, організатор укр. науки. Закінчив історико-філософський ф-т Київського ун-ту (1890). Учень Антоновича. Від 1894 р. - магістр і проф. Львівського ун-ту. Голова НТШ (1897-1914). Співзасновник (із Франком) і редактор "Літературно-Наукового Вісника" (1898). Від 1897 р. пише й потомно видає монументальну "Історію України-Руси"(т. 1-Х, ч. 1, Львів, 1898; Київ, 1936) та більш популярні курси укр. історії: "Нариси історії українського народу" (1904), "Коротку історію України" (1910), "Ілюстровану історію України" (1911). Кабінетний вчений, але й політик: не тільки вивчав, а й творив історію. Співзасновник і заступник голови Укр. національно-демократичної партії (1899). З початком Першої світової війни переслідувався як "мазепинець" і "австрофіл": зазнав арешту (1914), у 1915 р. - заслання (Симбірськ, Казань, Москва). З падінням царизму - голова Укр. Центральної Ради, чільний ідеолог та архітектор її політики - курсу на автономічний федералізм, а зрештою (IV Універсал) - і на державну незалежність УНР та розбудову "народної республіки, яка б дбала про інтереси трудящих мас". Суспільно-політичні погляди цього періоду викладені у брошурах "Хто такі українці і чого вони хочуть", "На порозі нової України" та ін. Від березня 1919 р. перебував в еміграції. Заснував Укр. соціологічний ін-т (1919, Прага, пізніше Відень). Відхилив запрошення на роботу від ун-тів Європи і США і в 1924 р. повернувся в Україну. Активно займався розбудовою науково-дослідних установ ВУАН. З 1929 р. - акад. АН СРСР. Після арешту в 1931 р. був звільнений, але наприкінці 30-х рр. оголошений "заклятим ворогом народу". Г. - чільний представник новітньої укр. історіографії: автор першого цілісного історіографічного викладу минулого (до серед. XVII ст.) укр. народу - наукової бази його національної ідеології. Як історик народницької школи вважав, що народ - це "єдиний герой історії". Саме він (а не еліта, з її готовністю до асиміляції із завойовниками) пов'язує історичні періоди "в одну цілісність". Народницькі погляди Г. еволюціонували від романтичного народництва - через "позитивне" (живлене франко-англ. позитивізмом) - до народництва, опертого на соціологію Дюркгейма та його школи. Г. послідовно обґрунтовував ідею самостійності укр. народу, окремішності його історичних та мовних витоків. Його вплив на укр. історичну свідомість базується: 1) на чіткому розмежуванні "українсько-руської" та "великоруської" народностей, як двох коренів двох різних історій - від Київської держави, з одного боку, та Володимиро-Московської - з другого; 2) на доведенні тяглості укр. історичного поступу від великодержавного середньовічного Києва (через Галицько-Волинську, Литовсько-Руську та Козацьку держави) до сучасності; 3) на обґрунтуванні неперервності історії укр. народу, всупереч перервності його державності. У висвітленні історичного процесу вважав себе "істориком-соціологом". Зрештою дійшов висновку про визначальність в історії ''конкуренції індивідуалістичних і колективістичних тенденцій" та необхідності й бажаності повороту до суспільства соціалістичного гатунку. У питанні про автономізм/федералізм був переконаним федералістом: в 1909 р. писав про Чорноморсько-Балтійську федерацію українців, білорусів, литовців на чолі з Україною, в 1918 р. - про "федерацію світову", в 1920 р. - про Сполучені Штати України (про федерацію "фактичних республіканських громад"). Г. - фундатор львівської і київської школи істориків.

[br]

Осн. тв.: "Визволення Росії і українське питання / Статті і зауваження" (1907); "3 політичного життя Старої України / Розвідки, статті, промови" (1917); "Початки громадянства (генетична соціологія)" (1921); "Історія української літератури". В 6 т. (1923 - 1925); "З історії релігійної думки на Україні" (1925); "Історія України-Руси". В 11 т., 12 кн. (1991 - 1998); "Щоденник (1888 - 1894 рр.)" (1997); "Листування Михайла Грушевського" (1997).

ЕЛІТА ( від лат. eligo - вибираю) - група осіб, яка займає провідне або керівне становище у будь-якій галузі людської діяльності: політичній, економічній, військовій, науковій, управлінській, культурній, інтелектуальній, спортивній тощо. Хоч зародки елітарних концепцій можна знайти ще в Конфуція чи Платона, але засновниками сучасних теорій Е. стали італ. політичні мисленики Моска (1858 - 1941) та Парето (1848 - 1923); послідовником Моски став Міхельс (1876 - 1936). Концепції Е. з'явилися, по-перше, внаслідок критики представницької демократії (як прихованої форми домінування різного роду Е.) і, по-друге, класової марксистської теорії, яка виправдовувала тезу про керівну роль окремих груп (партійних верхівок та лідерів) І. дейну основу елітарних концепцій становить консервативна соціальна філософія: будь-який суспільний лад ґрунтується на суспільній ієрархії, на вертикально організованих структурах. На вершині цих структур знаходяться охоронці цінностей даної культури, організатори, творчі особистості, а на нижчих щаблях - виконавці, що здатні успішно діяти, коли визначено мету і загальний напрям руху. Вся складність політичної дії полягає у мудрому поєднанні оновлення зі збереженням. Необхідність успадковувати досвід, нагромаджувати елементи культури та цивілізованості потребує такого оновлення чи заміни Е. (циркуляції Е.), які б не були руйнівними для успадкування того, що має бути збереженим. Цей консервативний підтекст концепцій Е. стоїть в опозиції як до просвітницької спадщини лібералізму та соціал-демократизму (з перебільшеним наголошуванням на соціальному проектуванні), так і до комунізму та фашизму В. ідповідно до вихідної концептуальної позиції та необхідності пристосувати термін "Е." до конкретних обставин філософи, соціологи та політологи обирають різні ознаки, якими мають володіти люди, що, з їх точки зору, складають Е.: культурні та моральні характеристики, творчі та організаційні здібності, сила волі, твердість віри тощо. Оскільки реально існуючі Е. тільки до певної міри відповідають тим вимогам, на основі яких має здійснюватися їхнє формування, то утворюється більша чи менша розбіжність між нормативним та емпіричним складниками цього поняття. Найважливішим є поділ всіх концепцій Е. на нормативні (ціннісні) та функціональні. Перші ґрунтуються на тому, що Е. має бути носієм вищого рівня культури та цивілізованості, творцем та охоронцем таких цінностей, як свобода, справедливість, правовий порядок (стабільність), культурна самобутність (нації), добробут тощо. Другі успадковують політичний реалізм Мак'явеллі і визначають Е. як будь-яку керівну меншину (без включення у це поняття ціннісних ознак). Оскільки ця тенденція наявна у засновників теорії Е., то їх іноді називають мак'явеллістами (що може призводити до непорозумінь). Перша тенденція виразно репрезентована в Ортеги-і-Гассета ("Повстання мас"). Нехтування ціннісними критеріями руйнує концепт Е., бо відкриває можливість вважати Е. будьяку групу, яка будь-якими засобами здобуває та утримує керівне становище. Якщо певна керівна група виходить у своїх діях із суто групових (класових), кланових інтересів (приховуючи цей факт за допомогою риторики), то є підстави вважати цю групу псевдо- чи квазі-Е. Причини виникнення псевдоеліти можуть бути політичні (напр., бюрократичний корпоративізм "номенклатури" у комуністичних режимах та його збереження і модифікація у сучасних незалежних посткомуністичних державах), економічні, психологічні тощо. Психологічні пов'язані з інерцією стереотипів у мисленні й поведінці ("старіння" Е.) та відсутністю ефективно діючих механізмів її оновлення (напр., люди, що свого часу зробили важливий внесок у певну галузь діяльності, можуть використовувати колишні заслуги для збереження свого керівного становища). Виникає проблема "відкритості-закритості" Е. з домінантою у її вирішенні на "закритості". Важливими видами Е. у сучасних суспільствах є професійні Е., зокрема у галузі науки. У наукових спільнотах основними критеріями Приналежності до Е. є високий рівень професійності та моральної й загальної культури (в т.ч. дотримання норм професійної етики); про наукову Е. можна говорити тільки у тому разі, якщо керівні особи (які визначають стратегію наукових досліджень та організовують наукове життя) відповідають цим критеріям. Ціннісне поняття Е. перестає бути продуктивним, якщо його (як деяку регулятивну ідею) не співвідносять із тим, хто, з яких причин і якими засобами у даному суспільному середовищі досягає керівного становища. Без дослідження особливостей даного суспільного середовища постулювання ціннісних критеріїв Е. приречене залишатися добрим побажанням. Різні концепції Е. можуть стати об'єктом критики з огляду на те, що їх можуть використовувати як ідеологію, яка має антидемократичне спрямування. Визнання ієрархічності соціального життя і природності існування Е. створює підстави для виправдання бюрократизації як тенденції суспільного життя. Зокрема, функціональна концепція Е. відносно легко стає основою ідеології, з допомогою якої ті чи ті суспільні групи утверджують своє керівне становище (т. зв. "елітизм"): відкидаючи ціннісну концепцію Е. як ідеалістичну і проповідуючи політичний реалізм, окремі індивіди та групи індивідів легко скочуються в політиці до цинізму. Політична історія України свідчить, що в умовах бездержавності вкрай утрудненим є формування не тільки політичної, а й культурної Е. За таких умов не існує прошарків, які б успадковували один від іншого завдання збереження і творення культури, нації, держави. На це явище вказує, зокрема, Лисяк-Рудницький. Воно є характерним для тих народів Сх. та Пд. Європи, які входили до складу імперій. На ролі Е. у збереженні та творенні культури, нації та держави наголошували Липинський та Донцов. Оскільки вони репрезентували різні політичні ідеології (перший - консерватизм, другий - націоналізм), то відповідно відрізнявся їхній підхід до проблеми Е.

Вернадський, Володимир Іванович (1863, Петербург - 1945) - укр. вчений-натураліст і мислитель-енциклопедист, заснував вчення про біосферу і ноосферу, генетичну мінералогію, геохімію; теоретик наукознавства і організатор науки; провідний співзасновник і перший президент УАН (1918 - 1921) З. акінчив природниче відділення фізико-математичного ф-ту Петербурзького ун-ту (1885). Викладав у Московському ун-ті(1890 - 1911); від 1911 р. - у Петербурзі. Від 1918 р. - перший "голова-президент" УАН. Ще за життя - один із визнаних лідерів світового природознавства. За В., наука про природу є водночас і наукою про людину. У методології поєднував позитивістське надання переваги фактові й експерименту із філософським осягненням локального в контексті глобального, частини - через призму цілого, конечного - у зв'язку з безконечним. Був філософом у науці і вченим у філософії. Усвідомлював себе реалістом і філософським скептиком. Саму людину, вид homo sapiens В. розглядав не як остаточний, а як проміжний, перехідний до принципово іншого, розвиненішого виду. Цікавився філософією голізму, ідеями Вайтгеда, давньоіндійськ. філософсько-релігійними вченнями. На офіційно-ідеологічному рівні стверджував думку про примат науки над філософією Х. оч атеїстом В. не був і в глибині душі вважав себе "глибоко релігійною людиною", відчував релігію "як найглибший прояв особистості". Релігійність В. гностична, а не церковно-конфесійна. У науковому світогляді В. домінувала тенденція до осягнення хімії, біології та науки в цілому як геологічно-планетарних феноменів. Розробив учення про біосферу як особливу геологічну оболонку Землі; розкрив її структуру й динаміку; обґрунтував фундаментальний висновок про докорінну відмінність живого від неживого, а відтак - про неможливість виникнення одного з іншого. Найголовнішою у філософській творчості В. є ідея переходу біосфери в ноосферу. Розробляючи концепцію біосфери, ввів поняття "жива речовина" як сукупність живих організмів. В осмисленні цього феномена дійшов наступних висновків: 1) жива речовина є носієм і продуцентом біохімічної енергії; 2) поява homo sapiens та розвиток суспільства привели до нового формоутворення зазначеної енергії - "енергії людської культури", або "культурної біогеохімічної енергії", як геологічної сили і визначального чинника в геологічній історії планети; 3) ця біохімічна й соціальна енергія розуму (насамперед, наукової думки) та серця людини є рушієм перетворення біосфери в ноосферу, "царства живої речовини" - в "царство розуму". Виникнення ноосфери В. пов'язував, зокрема, з виходом широких народних мас на арену творення історії, з демократизацією державного ладу. Відмежовуючись від сталінського тоталітаризму, разом з тим В. рішуче відхиляв найзвабливіші пропозиції від західних ун-тів про еміграцію. Майбутнє пов'язував не з соціалізмом чи капіталізмом, а із ноосферною спільнотою збратаного людства. Всупереч реаліям сталінізму, наполягав на незамінності кожної окремішної людини, на незборимій силі вільної наукової думки.

[br]

Осн. тв.: "Біосфера і ноосфера" (1989); "Наукова думка як планетарне явище" (1991); "Жива речовина і біосфера" (1994); "Публіцистичні статті" (1995); "Про науку". У 2 т. (1997); "Декілька слів про ноосферу" (1944).

РУШІЙНІ СИЛИ ІСТОРІЇ - чинники, що здатні істотно вплинути на перебіг історичних подій (хід історичного процесу). Починаючи з Аристотеля, уявлення про "силу" поширюється поза межі поясненії я фізичних явищ. Виникають поняття життєвої сили, душевної сили, сили духу, сили історії, які в сукупності утворюють динамічну картину світу. Розуміння Р. с. і. змінюється в залежності від тієї чи іншої світоглядної філософсько-історичної системи. Так, у теологічній філософії історії Р. с. і. вважаються провидіння, рішення, замисел Бога; в метафізичній - трансцендентальна закономірність, або доля; в ідеалістичній - ідеї, духовне життя людини; в натуралістичній - природа людини, її прагнення, пристрасті, а також її середовище; в матеріалістично-економічній - виробничі, господарські, економічні відносини та ін. Яскрава панорама Р. с. і. належить Гегелю, який показав хитросплетіння потреб, інтересів, цінностей, цілей людей в загальноісторичному процесі. В соціальній філософії марксизму як Р. с. і., поряд з абсолютизацією ролі класів і класової боротьби, розглядаються суспільні суперечності, виробничі відносини, розподіл праці, дії народних мас, класів, народів, особистостей, соціальні революції, потреби, інтереси, наука, ідеальні прагнення. Дія Р. с. і. має як позитивну, так і негативну спрямованість, залежно від т. зв. "системи координат" - певної, ціннісної орієнтації щодо мети, законів і сенсу історичного буття, яка сама, в свою чергу, може з різною мірою адекватності відтворювати реальний стан речей, історичних подій, процесів і домінуючих у них сил.